Heimweh

Kseniia Tsybulska beschreibt in ihrem Essay ihre Flucht aus Kyiv und reflektiert nach ihrem Ankommen in Berlin über ihr Heimweh. Wie kann sie überhaupt in Berlin leben? Oder soll sie eher zurückkehren, obwohl der Krieg ihr Leben, und ihre Zukunft zerstört hat?

Kseniia Tsybulska © privates Foto

Tуга за домом

«Ти плануєш повертатися додому?»

Не знаю, як правильно відповісти на це питання. Мене питає сестра, близькі друзі, нові знайомі, ба навіть незнайомі люди, з якими я заводжу розмови під час прогулянки з собакою. Так, я дуже сумую за своїм домом. Я та людина, що пускає коріння. Київ – це частина моєї ідентичності, зона комфорту, мій коханий. Це звучить мелодраматично, знаю, але я дійсно відчуваю глибоку ніжність до Києва. Я жила там усе своє життя, не маючи наміру виїжджати заради шансу на краще майбутнє. Гімн Києва називається «Як тебе не любити, Києве мій?», і це дуже точно підсумовує мої почуття до міста. Можливо, тому я ніколи не їздила за кордон вчитися чи працювати. Київ далекий від ідеалу, але він мій, і, повертаючись із моїх частих подорожей, я завжди із задоволенням дихала невимовно солодким київським повітрям. Але потім почалася повномасштабна війна.

24.02.22 я прокинулася від чи не двадцятого дзвінка від мого колишнього хлопця. Він живе в Берліні і не спав цієї ночі – протягом останнього місяця усі українці були напоготів, оскільки російські війська перебували біля українських кордонів. Він усю ніч дивився новини, тому коли путін оголосив війну, подзвонив спочатку своїй родині, а потім і мені, і, коли не зміг розбудити мене, моєму татові теж. Оце колишній хлопець, якого я заслуговую. Коли я нарешті прокинулася, мене накрило почуттям сюрреалістичності, бо я почала помічати звуки вибухів за вікном. Аеропорт «Бориспіль» сильно бомбили, а я жила з сестрою лише за 20 км від нього, на околиці міста. Моя старша сестра спала навіть глибше, ніж я (уявіть її в берушах і милій масці для сну), тому я розбудила її, сказавши: «Вставай, сестро, почалося». Навіть крізь сон вона зрозуміла, що саме почалось.

Спочатку я відчувала лише страх і потребу вижити. Останнє придушувало інші емоції, перетворивши мене на ефективну, хоча й дратівливу, людину, яка шукає інформацію, планує шлях, знаходить місце для ночівлі та ніколи не плаче. Ми були в дорозі сім днів. В мене була менструація. Здавалося, що бомби намагаються нас наздогнати – з Києва 24-ого до Білої Церкви 25-ого. Потім з Білої Церкви до Луцька того ж дня, а за ним Володимир 26-ого – ми бачили вибух за якісь 12 кілометрів від нас. Біля українсько-польського кордону ми затримались у, здавалося, нескінченній черзі разом з іншими жінками, літніми людьми та іноземцями. Чоловікам від 18 до 60 років вже було заборонено покидати країну. Деякі з водіїв, чоловіки, вивозили свої родини до безпеки польського кордону і повертались назад – залишитися або піти в армію. Я, сестра, наш тато та його дружина, її старенька мама з деменцією: усі ми були в одній машині. На кожного був маленький наплічник та запас води. Лютневі ночі в Україні бувають дуже холодними. Ми провели сумарно 72 години у тій черзі на кордон. Коли ми нарешті його перетнули і опинилися в безпеці, я відчула втому і гнів. Польське небо захищене НАТО. Чому ж НАТО не захищає українське небо, чому можуть вибухати бомби за 12 км від кордону без жодних наслідків для росіян? Так багато цивільних жертв можна було б уникнути. Я досі питаю себе, чому. Як і кожна українка та українець, зараз я вже дуже розчарована в ЄС, НАТО, Червоному Хресті, МАГАТЕ та інших організаціях, які показали себе безпорадними у вирішенні криз, для запобігання яких вони були створені.

Але ще до перетину кордону я почала тужити. Тужити за домом. Мене почало накривати хвилями, одночасно з усвідомленням того, що я полишаю свою країну невідомо наскільки. Тоді я ще думала, що місяці – наївно вірила, що ЄС і НАТО не дозволять росії довго вести повноцінну війну в Європі. Пам’ятаю як в якийсь момент у цій, здавалося б, нескінченній черзі ми з сестрою пішли гуляти лісом неподалік і невдовзі опинилися біля великого озера. Літні будиночки, розкидані під соснами на узбережжі, пара лебедів розрізала ідеальну амальгаму води, дятел час від часу порушував тишу лісу. Тиша втішала, заспокоювала. За якихось інших обставин ми могли б провести там вихідні, в одному з таких-от будинків, провести разом час на природі. Як я могла це все покинути? Як я могла усвідомити, що кожну хвилину є ризик, що сюди прилетить бомба і вся ця краса: озеро з лебедями; сосни з дятлом, який вишукує жучків, щоб поїсти; ми – буде знищена? Ні, оце я відмовлялася зрозуміти.

Чи планую я повернутися? Так, звичайно. Я знаю, що мій екзиль — це тимчасове явище. Я не хочу покидати свою батьківщину назавжди, і це сильно впливає на моє життя тут, у Берліні, і на мою інтеграцію в німецьке суспільство, чи то пак її відсутність. Перші шість місяців після російського повномасштабного вторгнення я не могла вирішити нічого складніше за те, який обрати хліб. Рішення веде до зобов’язань. Я не хотіла довгостроково зобов’язуватися ні на що в Берліні, сподіваючись, що будь-якої миті зможу повернутися в Україну. У найважчі періоди я почувалася так, ніби моє майбутнє було викреслено, вкрадено в мене імперіалістичною терористичною державою, яку, на жаль, деякі досі помилково приймають за країну. Усі мої довгострокові плани розбилися вщент. Як я можу жити своє життя без майбутнього? Минає один день і гине в безодні.

Натомість мої спогади напливають на мене хвилями, спогади про солодке безтурботне минуле, мирні у тому сенсі, глибину якого я раніше ніколи не розуміла до кінця. Вони приходять до мене напівмріями, напівспогадами дитинства, юності та зрілості. Мій дім тепер – в моєму минулому. Чи він лишиться мені лише спогадом? І навіть якщо дім можна називати спогадом, відбитком мого оточення в дитинстві (природа, перш за все, але також будівлі, люди, як вони виглядають і як звучать, що вони роблять на вулицях, у які ігри грають діти, як вони ці ігри називають тощо), то туга за батьківщиною – це набагато більше, ніж просто ностальгія. З ностальгією люди, здається, приймають той факт, що час не може повторитися, і тому ностальгія гірко-солодка. Хтось радісно вигукне: «Ось там моя школа, ми весь час лазили по оцьому дереву, ховаючись від батьків», та солодко й тихо зітхне. Однак коли моє теперішнє оточення не відповідає моїм очікуванням, тоді починається туга за домом. Солодкавість зникає і лишається тільки гіркота, гіркота втрати. Немає дерева, на яке я можу вказати. Я живу в місті, яке є домом для якихось інших, вже дорослих дітей. Часом ця втрата настільки нестерпна, що справді нагадує хворобу. І в цьому є щось більше, ніж просто смуток. Почуття туги складне, як і слово.

Дозвольте мені трохи поділитися з вами етимологією – я люблю копатися в семантиці, тому що це дає мені можливість ретельно підбирати слова і таким чином висловлювати себе якомога точніше. У німецькій та англійській мовах це слово буквально означає біль від сумування за домом («Heimweh», «Homesickness). У деяких інших мовах це описує щось більше схоже на журбу та тугу з відтінком смутку через розлуку з коханою. Деякі приклади: португальська: «saudades de casa», валлійська: «Hiraeth», арабська: الحنين إلى الوطن. А в моїй рідній мові, українській, сполучення слів таке: ‘туга за батьківщиною’.

Цікаво, як етимологія вкладає додаткові значення у слова, як у деяких мовах є слова для унікальних понять, які неможливо перекласти на інші мови, лише описати. Вище я казала про тугу, як про справжню хворобу, яку можна вилікувати, але подумавши, я розумію, що насправді маю на увазі неповторний стан душі, який не можна виправити за допомогою медицини. Я почуваюся внутрішньо зламаною людиною, наче мою хронологію було брутально вирвано з моєї душі. Я втратила не лише те, що залишила. Я також втратила мрію про майбутнє життя без війни. Чи, мабуть, навіть дві версії мого майбутнього. Майбутнє, яке я мала перед вторгненням. Майбутнє, яке я могла би мати тут, якби не була настільки дезорієнтованою і тужливою. Це мій власний Втрачений рай.

Я живу в Берліні, але кожен день читаю українські новини, а моя стрічка в Instagram складається здебільшого з українських постів. У мене ніби роздвоєння особистості. Я не вдома і не в Берліні. Або я і тут, і там. Я не така, як кияни, які зараз емоційно – принаймні частково – оніміли від новин. Людина мусить трохи заціпеніти, якщо хоче продовжувати жити своїм життям. Це не вибір, а питання виживання. Я також не схожа на берлінців, які не розуміють реальності війни. Навіть найжахливіша стрічка новин не передає цього жаху.

Не зрозумійте мене неправильно, я ціную те, що маю тут. Я знайшла двох друзів, у мене є житло і курси німецької мови, які займають мій час. Берлін – місто багатьох можливостей, гарної природи, зручної інфраструктури та мультикультуралізму. За інших обставин я, мабуть, могла б бути тут щаслива. Але здебільшого я просто почуваюся сумно, розлючено і безпорадно. Незважаючи на шалене бажання поїхати додому, я не можу прийняти рішення: залишитися в Берліні чи назавжди повернутися.

Я запитую себе, чому. Це тому, що Україну щовечора атакують? Щоранку я починаю день зі статистики загиблих мирних жителів і зруйнованих будівель. Я боюся? Так. Це причина? Ні, за ці півтора року я приїжджала в Київ вже тричі. Я б не їхала, якби так боялася бомб. Крім того, сестра вже повернулася, чому я не можу? Поверхнева відповідь була б така, що мені потрібно бути фінансово незалежною, щоб повернутися, а я втратила за цей час роботу, і зараз не так легко знайти нову. Чи це єдине, що заважає мені взяти квиток в одну сторону? Ні. Можливо, я боюся тієї людини, якою я буду, коли повернуся.

Хтось якось сказав мені, що нова країна дає тобі повну свободу відкривати себе заново та бути тим, ким хочеш бути в цей період свого життя, перевтілюватися у нову персону. Я думаю, що перевтілення — це форма уникнення. Я була задоволена тією версією себе, якою стала перед війною. Мені не було від чого тікати. Поки росіяни не почали скидати бомби.

Коли я повернуся, Київ вже не буде таким, яким я його пам’ятаю. Це буде місто, поранене війною – і не лише вулиці та будівлі, а й люди. Коли я заплющую очі і намагаюся уявити майбутнє, я бачу Київ, своє рідне місто. Згадується довоєнна картина. Потім вибухи псують зображення. І тоді я відчуваю певне дуже неадекватне почуття. Я відчуваю FOMO (нав’язливе побоювання пропустити щось) по відношенню до батьківщини. Це почуття видається мені неадекватним тому, що я не боюся пропустити якісь розкішні вечірки чи захоплюючі пригоди. Навпаки, я сумую за небезпечним, непередбачуваним, незручним життям, у якому кожен день є боротьбою. Життям в Києві, де місцеві мешканці ходять у бомбосховища та снідають у кафе, найсміливіші люди, яких я коли-небудь бачила. Спільнота, частиною якої я більше не є. Я питаю себе: що я роблю для перемоги? Чи достатньо донатити, репостити, волонтерити, ходити на протести, поширювати правду? Чи достатньо в мені сміливості? Чи можу я бути цією людиною?

Коли я повернуся, чи зможу я відновити зв’язок зі своїми друзями, які ніколи не виїжджали? Ця невидима, але відчутна розлука стає все глибшою з кожним безсонним місяцем, який люди проводять у коридорах і бомбосховищах.

Чи маю я право святкувати нашу перемогу так, як матимуть люди, які воювали, активно волонтерили чи навіть просто залишилися?

Я знаю багато інших українців, які ставлять собі такі ж питання. Для себе я поки не знайшла відповіді.

Можливо, моя туга за домом є відповіддю. Маленька жертва, яку я готова принести для того, щоб після перемоги все ще мати змогу об’єднатися зі своїми співвітчизниками. Показати їм – бачите, я з вами, я завжди була подумки з вами, в Києві. Я опираюся інтеграції тому, що це означає забуття. А я ні на мить не хочу забувати.

Heimweh

‘Hast du vor, zurückzukommen?’

Ich weiß nicht, wie ich diese Frage richtig beantworten soll. Ich werde von meiner Schwester, meinen engen Freunden, neuen Bekannten und sogar von zufälligen Leuten, mit denen ich beim Spaziergang mit meinem Hund rede, gefragt. Ja, ich vermisse mein Zuhause sehr. Ich bin ein tief verwurzelter Mensch. Meine Stadt ist ein Teil meiner Identität, meiner Komfortzone und meiner Geliebten. Das klingt melodramatisch, ich weiß, aber ich empfinde tatsächlich eine überwältigende Zärtlichkeit für Kyiv. Ich habe mein ganzes Leben dort gelebt und hatte nicht die Absicht, für die Chance auf ein besseres Leben wegzugehen. Die Stadthymne heißt ‚Wie könnte ich dich nicht lieben, mein Kyiv‘, und ich könnte nicht mehr zustimmen. Das ist wahrscheinlich der Grund, warum ich nie ins Ausland gegangen bin, um zu studieren oder zu arbeiten. Kyiv ist bei weitem nicht perfekt, aber es gehört mir, und wenn ich von meinen häufigen Reisen zurückkam, war ich immer froh, diese süße, unbeschreibliche Stadtluft einzuatmen. Aber dann kam der Krieg.

Am 24.02.22 wurde ich von dem gefühlt zwanzigsten Anruf meines Ex-Freundes geweckt. Er lebt in Berlin und hat in dieser Nacht nicht geschlafen – jeder Ukrainer war seit mehr als einem Monat in Aufregung, da sich russische Truppen entlang der ukrainischen Grenzen sammelten. Er verfolgte die ganze Nacht die Nachrichten, und als Putin den Krieg erklärte, rief er seine Familie an, dann mich und, nachdem er mich zunächst nicht erreichte, auch meinen Vater. Der Ex-Freund, den ich wirklich verdient habe. Als ich wieder ganz wach war, hatte ich ein leichtes Gefühl der Unwirklichkeit und nahm schließlich die Explosionsgeräusche draußen wahr. Der Flughafen von Boryspil wurde schwer bombardiert, und ich wohnte mit meiner Schwester nur 20 km entfernt, am Rande der Stadt. Meine Schwester hatte einen noch tieferen Schlaf als ich (man stelle sich vor, sie trüge Ohrstöpsel und eine süße Schlafmaske), also rüttelte ich sie mit den Worten auf: „Wach auf, Schwester, es hat angefangen.“ Selbst im Schlafnebel wusste sie, was „es“ bedeutet.

Am Anfang spürte ich nur Angst und den Drang zu überleben.

Letzteres verdrängte andere Emotionen und machte mich zu einem effektiven, manchmal bissigen Menschen, der Informationen findet, einen Weg plant, einen Platz für die Nacht findet und niemals weint. Wir waren sieben Tage lang unterwegs. Ich hatte meine Menstruation. Es schien, als ob die Bomben uns verfolgten – von Kyiv am 24. bis Bila Tserkva am 25. Von Bila Tserkva nach Lutsk am selben Tag, dann Volodymyr am 26. – wir sahen eine Explosion nicht weiter als 12 km von uns entfernt.

In der Nähe der ukrainisch-polnischen Grenze wurden wir in einer scheinbar endlosen Schlange aufgehalten, die hauptsächlich aus Frauen mit Kindern, älteren Menschen und Ausländern bestand. Männern im Alter von 18-60 Jahren war die Ausreise bereits untersagt. Einige der Fahrer waren Männer, die ihre Familien in die Sicherheit der polnischen Grenze brachten und dann zurückkehrten, um zu bleiben oder sich in der Armee zu verpflichten. Ich, meine ältere Schwester, unser Vater und seine Frau, ihre alte, demenzkranke Mutter – wir waren zu fünft in einem Auto. Jeder hatte einen kleinen Rucksack und einen Wasservorrat dabei. In der Ukraine wird es in Februarnächten richtig kalt. Wir warteten zweiundsiebzig Stunden lang auf die Überfahrt, vollgepackt in diesem Auto. Als wir endlich die Grenze überquerten, fühlte ich mich erschöpft, sicher und empört.

In Polen wird der Himmel von der NATO geschützt. Warum schützt die NATO den ukrainischen Luftraum nicht, warum können Explosionen 12 km von der Grenze entfernt passieren und werden ignoriert? All diese Todesopfer hätten leicht vermieden werden können. Diese Frage stelle ich mir immer noch. Wie jeder Ukrainer bin ich inzwischen sehr enttäuscht von den Vereinten Nationen, der NATO, dem Roten Kreuz, der Internationalen Atomenergiebehörde und anderen Organisationen, die sich als hilflos erwiesen haben, wenn es um Krisen ging, die sie eigentlich verhindern sollten.

Aber es begann schon vor dem Grenzübertritt. Das Heimweh. Es begann mich in Wellen zu überschwemmen, gleichzeitig mit der Erkenntnis, dass ich mein Land für wer weiß wie lange verlasse. Damals rechnete ich in Monaten – ich war noch naiv und glaubte, dass die EU und die NATO nicht zulassen würden, dass Russland für lange Zeit einen vollständigen Krieg in Europa führen würde. Ich erinnere mich, dass meine Schwester und ich irgendwann in dieser scheinbar endlosen Warteschlange einen Spaziergang in den nahe gelegenen Wald machten und uns bald in der Nähe eines großen Sees wiederfanden. Die Sommerhäuser standen verstreut unter den Kiefern am Ufer, ein Schwanenpaar durchbrach das ansonsten perfekte Bild des Wassers, ein Specht durchbrach gelegentlich die Stille des Waldes. Die Stille war tröstlich, sogar beruhigend. Unter anderen Umständen hätten wir dort ein Wochenende verbringen können, in einem der Häuser, die Natur und die gemeinsame Zeit genießen können. Wie hätte ich das alles verlassen können? Wie könnte ich begreifen, dass in jeder Minute die Gefahr besteht, dass hier eine Bombe abgeworfen wird und all diese Schönheit – der See mit den Schwänen, die Kiefern mit dem Specht auf der Suche nach Käfern, wir – zerstört wird? Nein, das war etwas, das ich nicht verstehen wollte.

Habe ich vor, zurückzukommen? Ja, auf jeden Fall. Ich weiß, dass mein Exil nur vorübergehend ist. Ich möchte mein Heimatland nicht für immer verlassen, was mein Leben hier in Berlin und meine (mangelnde) Integration in die deutsche Gesellschaft stark beeinflusst. In den ersten sechs Monaten nach der russischen Invasion war ich nicht in der Lage, größere Entscheidungen zu treffen als die, welches Brot ich wählen sollte. Eine Entscheidung führt zu einer Verpflichtung. Ich wollte mich in Berlin nicht langfristig binden, in der Hoffnung, dass ich jeden Moment in die Ukraine zurückkehren könnte. In einigen meiner dunkelsten Momente hatte ich das Gefühl, dass meine Zukunft leergekratzt war, mir von einem imperialistischen Terrorstaat gestohlen wurde, der leider immer noch mit einem Land verwechselt wird. Alle meine langfristigen Pläne wurden zunichte gemacht. Wie konnte ich mein Leben ohne Zukunft leben? Ein Tag vergeht und versinkt im Abgrund.

Stattdessen überschwemmen mich meine Erinnerungen in Wellen, Erinnerungen an eine süße, unbeschwerte Vergangenheit, die auf eine Weise friedlich ist, wie ich sie nie zuvor wahrgenommen habe. Sie kommen zu mir wie halbe Träume, halbe Reminiszenzen an die Kindheit, die Jugend und die Jahre des Erwachsenseins. Mein Zuhause ist jetzt meine Vergangenheit. Ist mein Zuhause nur noch eine Erinnerung? Und selbst wenn man Heimat als Erinnerung bezeichnen kann, als eine Prägung der Umgebung meiner Kindheit (vor allem der Natur, aber auch der Gebäude, der Menschen, wie sie aussehen und wie sie sich anhören, was sie auf der Straße tun, welche Spiele die Kinder spielen und wie sie diese Spiele nennen), dann ist Heimweh viel mehr als Nostalgie. Mit der Nostalgie scheinen die Menschen die Tatsache zu akzeptieren, dass sich die Zeit nicht wiederholen kann, und daher ist die Nostalgie bittersüß. Ein freudiger Ausruf: „Guck mal, da drüben ist meine Schule, auf diesen Baum sind wir immer geklettert, um uns vor den Eltern zu verstecken“, endet mit einem süßen, leisen Seufzer. Wenn aber meine jetzige Umgebung nicht meinen Erwartungen entspricht, dann beginnt das Heimweh. Das Süße ist weg und es bleibt nur das Bittere, das Bittere des Verlustes. Es gibt keinen Baum, auf den ich zeigen kann, ich bin in einer Stadt, die für einige andere erwachsene Kinder ein zuckersüßes Zuhause ist. Es ist ein Verlust, der manchmal so unerträglich ist, dass er sich tatsächlich wie eine Krankheit anfühlt. Und es ist mehr als nur Traurigkeit. Es ist ein komplexes Gefühl und auch ein komplexes Wort.

Erlauben Sie mir, ein wenig Etymologie mit Ihnen zu teilen – ich liebe es, mich in die Semantik zu vertiefen, weil es mir erlaubt, meine Worte sorgfältig zu wählen und mich so mit delikater Exaktheit auszudrücken. Im Deutschen und im Englischen bedeutet  „Heimweh“ im wörtlichen Sinne der Schmerz nach der Heimat. In einigen anderen Sprachen beschreibt es eher eine Sehnsucht und ein Verlangen, das mit Traurigkeit über die Trennung von einem geliebten Menschen verbunden ist. Einige Beispiele: Portugiesisch: „saudades de casa“, Walisisch: „Hiraeth“, Arabisch: الحنين إلى الوطن. Und in meiner Muttersprache, dem Ukrainischen, lautet die Kombination der Wörter: ‚туга за батьківщиною‘.

Es ist schon interessant, wie die Etymologie den Wörtern einen zusätzlichen Sinn verleiht, wie einige Sprachen Wörter mit einzigartigen Konzepten haben, die nicht in andere Sprachen übersetzt, sondern nur erklärt werden können. Ich habe über „Heimweh“ gesprochen, als ob es sich um eine echte Krankheit handeln würde, die geheilt werden könnte, aber wenn ich „туга“ sage, meine ich einen bestimmten Geisteszustand, der nicht mit Hilfe der Medizin behoben werden kann. Ich fühle mich wie ein von Natur aus gebrochener Mensch, meine Lebneschronologie wurde brutal zerrissen. Ich habe nicht nur verloren, was ich hinter mir gelassen habe. Ich habe auch den Traum von einem zukünftigen Leben ohne den Krieg verloren. Oder vielleicht wurden mir zwei Versionen meiner Zukunft gestohlen. Die Zukunft, die ich für mich vor der Invasion hatte. Die Zukunft, die ich hier hätte haben können, wenn ich nicht so orientierungslos gewesen wäre und mich nicht nach der Ukraine gesehnt hätte. Mein eigenes verlorenes Paradies.

Ich lebe in Berlin, aber ich lese jeden Tag ukrainische Nachrichten und mein Instagram-Feed besteht hauptsächlich aus ukrainischen Beiträgen. Es ist, als ob ich eine gespaltene Persönlichkeit und einen gespaltenen Verstand hätte. Ich bin weder zu Hause noch bin ich in Berlin. Oder ich bin sowohl hier als auch dort. Ich bin nicht wie die Kyiver, die mittlerweile emotional abgestumpft sind – zumindest teilweise – von den Nachrichten. Man muss ein bisschen betäubt sein, wenn man sein Leben weiterleben will. Das ist keine Wahl, sondern eine Frage des Überlebens. Ich bin auch nicht wie die Berliner, die die Realität des Krieges nicht begreifen. Selbst die grausamsten Nachrichten vermitteln nicht das Grauen.

Verstehen Sie mich nicht falsch, ich weiß zu schätzen, was ich hier habe. Ich habe zwei Freunde gefunden, ich habe eine Wohnung und Deutschkurse, mit denen ich mich beschäftigen kann. Berlin ist eine Stadt mit vielen Möglichkeiten, toller Natur, guter Infrastruktur und Multikulturalität. Unter anderen Umständen wäre ich wahrscheinlich glücklich. Aber meistens fühle ich mich einfach nur traurig, wütend und hilflos. Obwohl ich unbedingt zurückkommen möchte, kann ich mich nicht entscheiden, ob ich in Berlin bleiben oder für immer gehen soll.

Ich frage mich, warum. Liegt es daran, dass die Ukraine jede Nacht angegriffen wird? Jeden Morgen lese ich zu Beginn des Tages die Statistiken über getötete Zivilisten und zerstörte Gebäude. Habe ich Angst? Ja. Ist das der Grund? Nein. Ich bin schon dreimal zurückgereist. Das würde ich nicht tun, wenn ich solche Angst vor den Bomben hätte. Außerdem ist meine Schwester bereits zurückgekehrt, warum kann ich das nicht? Die oberflächliche Antwort wäre, dass ich finanziell unabhängig sein muss, um zurückkehren zu können, und das bin ich nicht. Ich habe meine Arbeit während des Krieges verloren, und es ist nicht so einfach, eine neue zu finden. Ist das der einzige Grund, der mich von der Rückkehr abhält? Nein. Vielleicht habe ich Angst vor der Person, die ich sein werde, wenn ich zurückkomme.

Jemand sagte mir, dass ein neues Land einem die völlige Freiheit gibt, sich neu zu erfinden und der zu sein, der man in diesem Lebensabschnitt sein möchte. Ich denke, dass diese Neuerfindung eine Form der Vermeidung ist. Ich war mit der Version von mir zufrieden, die ich kurz vor dem Krieg geworden war. Ich hatte nichts, wovor ich fliehen musste. Bis die Russen anfingen, Bomben zu werfen.

Wenn ich zurückkehre, wird Kyiv nicht mehr so sein, wie ich es in Erinnerung habe. Es wird eine vom Krieg gezeichnete Stadt sein – nicht nur die Straßen und Gebäude, sondern auch die Menschen. Wenn ich meine Augen schließe und versuche, mir die Zukunft vorzustellen, sehe ich meine schöne Heimatstadt. Das Bild der Vorkriegszeit kommt mir in den Sinn. Dann zerschmettern die Explosionen das Bild. Und dann spüre ich ein höchst unpassendes Gefühl. Ich fühle FOMO (fear of missing out) – Angst, etwas zu verpassen von zu Hause. FOMO, unkonventionell in seiner Natur, denn ich verpasse nicht die luxuriösen Partys oder aufregenden Abenteuer. Ich verpasse das risikoreiche, unvorhersehbare, unbequeme Leben, das jeden Tag ein Kampf ist. Das Leben in Kyiv, wo die Einheimischen in Bombenkeller und Frühstückscafés gehen, Menschen der mutigsten Art, die ich je getroffen habe. Eine Gemeinschaft, der ich nicht mehr angehöre. Ich stelle mir Fragen. Was tue ich für den Sieg? Reicht es, zu spenden, zu posten, ehrenamtlich zu arbeiten, zu Protesten zu gehen, die Wahrheit zu verbreiten? Bin ich mutig genug? Könnte ich diese Person sein?

Würde ich nach meiner Rückkehr wieder Kontakt zu meinen Freunden aufnehmen können, die nie weg waren? Diese unsichtbare, aber spürbare Trennung wird mit jedem schlaflosen Monat, den die Menschen in den Fluren und Bunkern verbringen, tiefer.

Hätte ich das Recht, unseren Sieg auf die gleiche Weise zu feiern wie die Menschen, die gekämpft haben, sich aktiv gemeldet haben oder einfach geblieben sind?

Ich kenne viele Ukrainer, die sich die gleichen Fragen stellen. Ich kenne die Antwort für mich selbst noch nicht.

Vielleicht ist mein Heimweh die Antwort. Das Opfer, das ich bereit bin zu bringen, um auch nach dem Sieg noch Kontakt zu meinen ukrainischen Landsleuten zu haben. Um ihnen zu zeigen: Seht her, ich bin bei euch, ich war geistig immer bei euch, in Kyiv. Der Widerstand gegen das Weitermachen, denn Weitermachen bedeutet Vergessen. Und ich will niemals vergessen.

Kseniia Tsybulska ist Ukrainerin aus Kyiv. Nach der russischen Invasion ist sie nach Berlin gekommen und lebt bis heute dort. Sie studierte Wirtschaftswissenschaften in Kyiv und arbeitete im IT Bereich. Sie hat eine Hündin namens Cassy.

Im Rahmen des Projektes Flucht – Exil – Partizipation: Citizen Science zu historischen und aktuellen Fluchterfahrungen als partizipative Bildungsarbeit (FEP) hat Kseniia den Essay „Heimweh“ geschrieben, in dem sie ihren Neuanfang in Berlin und ihr Heimweh nach Kyiv und der Ukraine verarbeitet.

 

Der Essay „Heimweh“ wurde erstmalig im Rahmen des Projektes Flucht – Exil – Partizipation: Citizen Science zu historischen und aktuellen Fluchterfahrungen als partizipative Bildungsarbeit auf der Webseite vom We Refugees Archiv veröffentlicht (24.10.2023).